У 1944 році радянська влада здійснила один із найстрашніших злочинів проти кримськотатарського народу — депортацію, яка стала актом геноциду. Сотні тисяч людей були насильно вивезені з рідного Криму. Їх позбавили дому, права говорити рідною мовою, права бути собою. Тисячі загинули в дорозі, від голоду, хвороб і нелюдських умов вигнання.

Але ця історія — не лише про трагедію. Вона про народ, який вистояв. Попри десятиліття заборон і переслідувань, кримські татари зберегли свою ідентичність, культуру, мову і пам’ять.

Вони боролися ненасильницьким шляхом за право повернутися додому. І наприкінці 1980-х — повернулися.

Світ знає імена тих, хто не мовчав. Серед них — Мустафа Джемілєв, який провів роки в радянських таборах за правду про депортацію і боротьбу за права свого народу.

Кримськотатарський народ зміг відродити свої традиції, культуру, школи, органи самоврядування — Курултай і Меджліс. Це історія сили духу, яка перемогла страх і вигнання.

І сьогодні ця тема знову болить особливо гостро.

Після окупації Криму Росією кримські татари знову стикаються з репресіями, обшуками, арештами та переслідуваннями. Заборонено Меджліс. Є сотні політв’язнів. Навіть пам’ять про 18 травня в окупованому Криму намагаються змусити мовчати. Але пам’ять неможливо депортувати.

Як і народ, який продовжує боротися за своє право жити на рідній землі.

Пам’ятаємо!

Підтримуємо!

Не дозволимо забути!